Ох вже ці плей-офф… В очікуванні протистояння Україна vs Франція.

 

Ох вже ці плей-офф… В очікуванні протистояння Україна vs Франція.

 

Після того, як пролунав фінальний свисток португальського судді Бенкеренса про закінчення другого матчу стадії плей-офф у відборі на чемпіонат світу-2010 в ПАР між збірними України та Греції, вболівальники всієї нашої країни занурилися в стан якоїсь байдужості до всього, що відбувається навкруги. 18 листопада 2009 року став самим чорним днем у їх житті. Причому черговим. Адже це була вже четверта спроба української команди пробитися крізь сито плей-офф у фінальні стадії офіційних міжнародних вселенських  форумів, якими являються чемпіонати світу та Європи. Четвертий раз наша рідна національна збірна намагалася здобути щастя в стикових іграх, і в четвертий раз суперники виявлялися сильнішими. «Ну скільки ж можна!?», — задавалися думкою всі прихильники вітчизняного футболу і не знаходили відповіді. Адже, здавалося, пощастило з жеребом. Греки були саме тим суперником, котрого просто потрібно було проходити. Так чому ж вони, а не ми поїхали в Південну Африку на Мундіаль? Чому?

Подібне питання на протязі ось уже двох десятиліть неодноразово ставили перед собою всі ті, кому не байдужий український футбол. А й справді, чому для українців стадія плей-офф на рівні національних збірних стала якоюсь зачарованою. Неначе хтось наврочив. Хоча, якщо розібратися без зайвих сентиментів, то потойбічні сили тут ні до чого. Згадайте, як збірна України розпочинала свої офіційні виступи на міжнародній арені. В 1994 році перед стартом відбору на Євро-1996 тільки лінивий не писав, що ми просто таки повинні виходити з групи якщо не з першого, то з другого місця точно! І це в компанії з Італією, Хорватією, Словенією, Литвою та Естонією. Причому за справжнього суперника вважали тільки італійців, а всіх інших розраховували шапками закидати. Адже українці – це футбольна нація з сталими традиціями та безперечними успіхами на міжнародній арені. Згадати хоча б славетні феєрії київського «Динамо» зразка 1975 і 1986 років, чи збірну СРСР під керівництвом Лобановського, коли майже весь її склад був із українських представників. Тільки от наші журналісти, співаючи бравурні пісні вітчизняному футболу чомусь не згадували, що всі ті успіхи приходилися на радянську епоху. Але ж Союз розпався і настали нові часи, не найкращі для України. Реалії життя, пов’язані з ринковою економікою, що зачепили і футбол, були не настільки райдужні, як того хотілося. Українські вболівальники, звичайно ж, в переважній своїй масі були досить адекватними людьми і добре розуміли, що у відборі на Євро-1996 нашим хлопцям доведеться добряче попотіти, щоб попасти в Англію. Але вірили, що збірній України ця задача цілком по плечу.

І як же було боляче опускатися з надхмарних вершин на матінку грішну землю після домашньої поразки від Литви – 0:2. Вірніше, для всієї української футбольної спільноти та поразка була, як грім серед ясного неба! Стан був такий, неначе ти зі всього розмаху гепнувся об землю після стрибка з літака, коли не розкрився парашут. Збиралися на рівних з італійцями грати, а тут приїхали «гарячі» прибалтійські хлопці і показали всім, де наше істинне місце. Не буду озвучувати де, краще самі перегляньте незрівнянну комедію Леоніда Гайдая «Джентльмени удачі», і все стане зрозумілим. Причину тієї стартової невдачі вітчизняні фахівці напряму пов’язували з особистістю головного тренера збірної Олега Базилевича, який «образився» на гравців київського «Динамо», тоді беззаперечного флагману українського футболу, і викликав на першу гру відбору в табір національної команди тільки одного киянина — Ковальця. Це припущення неначе й підтвердили самі динамівці, коли в прекрасному стилі перемогли в Лізі чемпіонів московський «Спартак» — 3:2, поступаючись після першого тайму – 0:2. Здавалося, варто тільки призвати в збірну побільше киян з Віктором Леоненком на вістрі атак, і все буде тіп-топ. Призвали. Навіть головного тренера змінили. Збірну очолив керманич «Динамо» Йожеф Сабо. Але потрібного результату, а головне гри, не було. Зі словенцями розписали в Києві мирову – 0:0. А естонців хоч і перемогли – 3:0, але якщо вже їм віддавати очки, тоді вже краще помовчати і не розповідати на кожному кроці про силу вітчизняного футболу. Відвідуваність трибун на матчах збірної в столиці нашої держави була прямим віддзеркаленням надій вболівальників на її успіх у відбірковому циклі. На Литву їх прийшло 25 000, на Словенію – 8 500, а на Естонію взагалі «аж» 2 000! Зараз на матчі вітчизняної другої ліги більше людей приходить.

Далі знову зміна тренера, болючі гостьові поразки від Хорватії – 0:4 та Словенії – 2:3, і четверте місце в турнірній таблиці, котре було як вирок нашим надіям, як насмішка над футбольними традиціями. Виявилося, що ми, українці, в футболі зовсім не супер, а зовсім навіть навпаки. Так що дивуватися не приходилось, коли результати жеребкування відбіркових груп на чемпіонат світу-1998 були сприйняті в Україні з неприхованим песимізмом. Про вихід в фінальну частину Мундіалю ніхто й не заїкався. Куди вже нам до німців з португальцями!? Хоча б крупно їм не програти та на фоні таких ось континентальних «монстрів» мати достойний вигляд. І тут знову, як грім серед ясного неба, тільки вже в позитивному плані, грянула перемога в гостях над Північною Ірландією – 1:0, яка відродила в палких серцях українських вболівальників надію. Виявляється, не такі вже ми й нікчеми у футболі! Ми також можемо красиво грати, і, головне, видавати на гора потрібний результат. В підсумку на матч з грізною Португалією в Києві зібралось 51 385 вболівальників, які до останнього підтримували своїх улюбленців, гнали наших хлопців вперед, і тільки вперед, не зважаючи ні на що! Футболісти сповна віддячили за шалену підтримку своїх прихильників. Юрій Максимов забиває переможний гол на 88 хвилині, чим привів в невимовний екстаз глядачів на трибунах та біля екранів телевізорів. Після фінального свистку ще не вірилося, що вдалося положити на лопатки САМУ ПОРТУГАЛІЮ з Руї Коштою, Луішом Фігу, Вітором Байею, Фернандо Коуту в складі. Це ж «зірки» першої світової величини! У нас, в Україні таких, поки що, і днем з вогнем не знайдеш! І ми їх перемагаємо! Яке це щастя для справжнього вболівальника – просто не передати словами.

Підопічні Йожефа Сабо у томі відборі виглядали достойно і посіли друге місце слідом за Німеччиною. Нашим першим суперником у плей-офф стали старі знайомі – хорвати. Тепер вже ніхто не збирався «закидувати» їх шапками. Як ніяк, четвертьфіналісти останнього чемпіонату Європи з таким «зірками» світового рівня, як Просінечкі, Шукер, Бобан, Ярні, Асанович, Сольдо, Шимич. Таких просто так не обіграєш. Тільки от і ми, українці, тепер розуміли, що і нас не на смітнику знайшли! До рідної багатостраждальної неньки-України повернувся Метр – Валерій Васильович Лобановський. Його «Динамо» вже розпочало наводити шереху на європейських полях. Буквально перед вильотом в Загреб кияни в Лізі чемпіонів не залишили каменя на камені від славнозвісної «Барселони» — 3:0! І всі чекали продовження «банкету» динамівців уже в складі збірної у Загребі. Тільки от наша головна надія, висхідна «зірка» всього вітчизняного футболу Андрій Шевченко, не зміг прийняти участь у тому матчі. Може тому Сергій Ребров почувався на полі таким самотнім?

Як би то не було, але поразка – 0:2, хоч і була болючою, але не виглядала приговором для збірної України. В своїх після матчевих інтерв’ю керманич національної команди Сабо зазначав, що не все ще втрачено і його підопічні в Києві покажуть футбол зовсім іншого ґатунку. Слова свого наставника підтверджували і самі гравці збірної, як от динамівець Сергій Ребров з єдиним «справжнім» «легіонером» (тих, хто грає в Росії такими вболівальники між собою не вважали) в складі націоналки — Віктором Скрипником. Захисник бременського «Вердера», правда, у матчі-відповіді не зіграв. А тут ще й у крові Нагорняка після гри з Хорватією на допінг-контролі якісь заборонені препарати знайшли. Федерація футболу відреагувала миттєво – дискваліфікація гравця. Адже в ФІФА могли нам і технічну поразку 0:3 впаяти. А то і взагалі дискваліфікувати. Допомога несподівано прийшла з Росії. Віце-президент ФІФА В’ячеслав Колосков мав у цій організації великий вплив і замовив за українців своє вагоме словечко.

Як бачите, за нашу збірну прийшлося добряче повоювати поза футбольнім полем, що тільки додавало нервовості в стані національної команди України. Але зовсім не це стало головною причиною нашої невдачі. Ім’я їй – Педерсен! Спочатку цей норвезький арбітр зарахував доволі суперечливий гол Шевченка на 4 хвилині матчу, який був проведений, скоріш за все (самі перегляньте той момент) з положення «поза грою». Чим привів до шаленої радості 70 000 глядачів на трибунах. А заодно і надихнув футболістів збірної на звершення. Адже зовсім недавно кияни вже спромоглися на один подвиг, коли буквально познущалися з «Барселони» в четвертому турі Ліги чемпіонів на «Камп Ноу» — 4:0! І в той вечір, 15 листопада 1997 року їх знову було важко зупинити. Адже тоді на поле в стартовому складі вийшло десять динамівців – Шовковський, Лужний, Беженар, Головко, Дмитрулін, Гусін, Калитвинцев, Косовський, Шевченко, Ребров, плюс Попов із пітерського «Зеніту». Після пропущеного голу захисні порядки хорватської збірної затремтіли і почали давати пробоїни. Чим і скористалися наші козаки. Сильний удар Шевченка голкіпер гостей Мрмич з превеликим трудом відбиває. Але тут як тут Косовський, який в падінні добив м’яч в сітку. Го-о-о-ол!!! Трибуни шаленіють, українські футболісти радіють. Але що це? Педерсен показує, що ніякого взяття воріт не відбулося через офсайд. «Який офсайд? Хто в ньому перебував?» — не могли зрозуміти як глядачі на трибунах, так і самі футболісти. Режисери трансляції декілька разів крутять по телебаченню повтор цього спірного моменту. Тепер уже прийшла черга дивуватися рішенням арбітра всій Україні. Скільки тоді неулесливих епітетів вилилося на голову Педерсена, це не передати словами. Особливо в них було багато виразів з народного фольклору, що не підлягають переводу. Ще більше їх було після фінального свистка норвезького рефері, який зафіксував нічию – 1:1. І перше розчарування накрило всю країну! Адже ми були якщо не сильніші, то не гірші від Хорватії. Дехто з футболістів почав шукати в діях судді упередженість, мовляв, не хочуть на Заході бачити нас на світових формах тому, що таких розкручених «зірок» у складі не маємо, як от у хорватів. Ось Педерсен і отримав вказівки з ФІФА засудити збірну України. Як на мене, норвежець після того, коли до нього дійшло, що він зарахував гол Шевченка, проведений з положення «поза грою», просто відчував свою провину перед балканцями, тому й відмінив потім м’яч, забитий Косовським по всім футбольним правилам. Що тут скажеш, Педерсен, одним словом. Але все ж було приємно, що у нас, в Україні, з’явилася конкурентноспроможна сильна збірна. А Хорватія просто таки блискуче виступила на французькому Мундіалі, посівши третє місце. Причому лідер цієї збірної, Давор Шукер з 6 забитими голами став найкращим бомбардиром змагань.

01

 

 

Україна – Хорватія. В атаці лідер нашої збірної Андрій Шевченко. Але всі потуги української збірної перекреслить своїми неадекватними рішеннями норвезький суддя Педерсен.

 

Через два роки вся наша держава знову пережила велике розчарування. А як же інакше? Адже і склад націоналки зберігся, і керував головною командою країни Сабо, і футболісти в баталіях з сильними суперниками на міжнародній арені змужніли, набралися такого потрібного досвіду. Та й своя «megastar» у нас з’явилася – Андрій Шевченко, який влітку 1999 року перейшов з київського «Динамо» в італійський «Мілан» за небачену до цього не тільки для України, а й для всієї Східної Європи, суму в 25 мільйонів доларів. Про той відбір можна писати окрему книгу. В головних суперниках Франція і Росія. Чого тільки варті обидва протистояння проти наших північних сусідів. Особливо в Москві, коли на карту було поставлено все. Перемога напряму виводила тріумфатора на чемпіонат Європи. Нічия ж тільки Україні залишала шанс на перше місце в групі, і гарантувала друге. Ото де була напруга, просто захмарна! Ще до гри російські ЗМІ суперничали в дотепності, видаючи на своїх сторінках заголовки, типу «Бей, Хохлов, выручай, Филимонов…». І всі розуміли, що мали на увазі репортери «Советского спорта». Звичайно ж не гравця своєї збірної.  А популярний телеканал ОРТ протягом майже двох тижнів крутив рекламні ролики, присвячені грі Росія-Україна, на тему «Праздник в Лужниках по случаю победы России и … а в это время где-то под Киевом…».

«Москва, Лужники. 9 октября, 21.45, время московское:

Салют в честь победы России.

Украина, где-то под Киевом… 9 октября, 21.50, время московское:

- Микола, ну що ти на мене так дивишся, це ж не я на воротах стояла…». Тобто російські ЗМІ настроювали своїх співвітчизників на продовження святкового гуляння, яке розпочалося ще 5 червня після перемоги їх національної збірної над діючими чемпіонами світу французами на «Стад де Франс» — 3:2. Можна тільки собі уявити, який шок відчули дорогі росіяни, коли після закрученого удару зі штрафного Шевченка голкіпер їх команди Філімонов буквально закинув м’яча у свої ворота! За що його прізвище одразу ж переінакшили на Філімоненко. А багато хто із читаючих пресу росіян подумав: «Вот это, блин, выручил!». Як то кажуть росіяни: «Не буди лихо, пока оно тихо»?

02

 

 

Тільки що прозвучав фінальний свисток гри Росія – Україна, який зафіксував рахунок – 1:1. Україна друга в групі і проходить в стадію плей-офф, а гравці збірної Росії в шокі,

 

І вболівальники також.

 

До речі, у відборі на Євро-2000 Україна просто таки повинна була виходити з першого місця. По-перше наша збірна виглядала не гірше французів. Навіть переграти їх могла в Парижі. Тільки от Шевченко, коли вийшов один на один з Бартезом, вирішив прокинути м’яча у нього поміж ніг, але не вдалося. Фаб’єн своїми діями довів, що він є справжнім чоловіком, реакція якого докорінно відмінна від жіночої, і між ногами він пропускати голи не має ні найменшого наміру. Але й нічия в гостях з САМОЮ ФРАНЦІЄЮ була сприйнята в Україні на «ура». Правда, через декілька днів прийшла черга сумувати. У Києві не вдалося переграти Ісландію – 1:1. Газета «Український футбол» з репортажем про цей поєдинок виходила «1 апреля, когда никому не веря» і матеріал був озаглавлений «1:1. Пожартували?». І все ж навіть не зважаючи ні на що могли наші посісти в групі перше місце. Вони просто повинні були цього досягнути. Якби не вірмени. Вони й у попередньому відборі «попили крові» у підопічних Сабо, вирвавши нічию в Києві – 1:1. Зараз розійшлися миром з ними і у Єревані – 0:0. А тепер, шановні любителі футболу, самі вирішуйте, після ігор з якими суперниками не вистачило очок збірній України для прямого виходу на Євро-2000, якщо в підсумку французи нас випередили всього то на один бал!

Як би там не було, але після того, як обійшли Росію у відборі, ніхто не сумнівався у виході нашої футбольної дружини на європейську першість. Мало того, всі були просто впевнені в цьому. Що і не дивно, дивлячись якого суперника нам вибрав сліпий жереб – Словенію. От де була справжня переможна ейфорія ще до початку протистоянь на футбольному полі. Навіть поразка в Любляні її не применшила. Подумаєш, програли – 1:2. Нормальний рахунок для виїзного матчу. Тільки от якось напружував той факт, як українці були биті. По грі словенці нічим не поступалися нашим футболістам. Першими пропустили після суперголу Шевченка, але не здалися на милість більш кваліфікованому супернику и вирвали таки перемогу. До цих пір не можу забути того диво-удару Ачимовича майже з центру поля після точної передачі Шовковського. І як потім не старався Сашко виправити свою помилку, як швидко не біг у свої володіння, як не стрибав у намаганні дістати м’яча, пущеного по високій дузі – все марно. 1:2, і безліч питань до гри нашої команди. Вона біла якоюсь кволою і невиразною. Але все ж вірилося, що з такими «зірками» світового рівня, якими стали Шевченко і Ребров, плюс Шовковський, Ващук, Головко, Федоров, Дмитрулін, Лужний, Кандауров, Ковальов, Косовський, Попов, Скаченко, Мороз у матчі-відповіді ми розірвемо тих словенців. Та й куди їм до нас? У них і футболістів не то що рівня збірної України, навіть просто добротних не вистачає. Хіба що Захович з Ачимовичем. Але, на превеликий жаль, цього виявилося досить.

17 листопада 1999 року став уже другим чорним днем в історії української збірної. Ніхто не сумнівається, що наші футболісти горіли бажанням відігратися і вийти в фінальну стадію Євро-2000. Але в той вечір навіть погода була проти цього і виступила таким собі дванадцятим гравцем у складі словенської збірної. За час до початку поєдинку Київ накрив сніжний апокаліпсис з поривчатим вітром. Часом на полі від білизни снігу, що щільно накрив смарагдовий газон НСК «Олімпійський», було боляче очам. А м’яч, так взагалі щезав з телевізійної картинки, і, здавалося, що футболісти бігають по засніженому полю просто так, ради втіхи заїжджаючи підкатами один одному в ноги і роблячи ривки в сторону воріт суперника.

Україна-Словенія. Безкомпромісна боротьба йшла по всьому засніженому полю.

 

І все ж українці старалися. Уже в чому, в чому, а в прагненні добитися позитивного для себе результату їм не відмовиш. І коли Ребров з пенальті відкрив рахунок, здавалося що ось вона – перемога! Чемпіонат Європи став таким близьким, як ніколи. І були ми там рівно дев’ять хвилин. А потім штрафний біля нашого карного майданчику, рикошет і точний удар Павліна. Останні 13 хвилин матчу українці щосили намагалися перевести гру в овертайм. Але все марно. Фінальний свисток німецького арбітра Хайнеманна застав наших футболістів в черговій атаці. Все. Кінець мріям. Стадіон і вся Україна переживає шок, а словенці радіють, як діти. Вони вперше вийшли в фінал великого футбольного форуму – Евро-2000. Де виступили досить навіть непогано, хоча й не вийшли з групи. А ми, вболівальники і спеціалісти, ще довго нарікали на футбольну несправедливість у вигляді рикошетів, котрі нас позбавили таких важливих перемог у домашніх матчах відбору з Ісландією (і не потрібно було б у плей-офф грати) та Словенією. Але тут варто було згадати гол Шевченка-Філімоненка, і заспокоїтися. Така непостійна дівиця по імені Фортуна просто повернула нашим суперникам боржок. Тим більше, що на порозі був новий відбірковий цикл.

І знову українська футбольна спільнота не сумнівалася, що на чемпіонат світу-2002 національна збірна просто зобов’язана потрапити. По-перше, у нашій відбірковій групі не було признаних грандів і українці самі ходили в головних фаворитах. А по-друге, команду після довгих вмовлянь очолив САМ МЕТР, Валерій Лобановський, і всі вірили в його тренерський геній. Тільки от недооцінили ми свої суперників. Хто ж знав, що Польща так понесеться зі старту вперед, і першою її жертвою стане саме Україна. Та ще й у Києві. Ту поразку з рахунком 1:3 признали випадковістю. Мовляв, буває таке. Команда ще до матчу перегоріла. А тут ще й «чистокровний» поляк Олісадебе родом із Нігерії розігрався і відзначився «дублем» у воротах Кернозенка. Загалом, покритикували підопічних Лобановського, і затихли в тривожному очікуванні наступних ігор, яке змінилося радістю виїзних тріумфів над вірменами – 3:2 (коли програвали на 44 хвилині 0:2) и норвежцями – 1:0. Тільки от з наступного року збірна знову розпочала чудити і втрачати очки там, де цього можна було уникнути. Послідувало чотири нічийних поєдинки з Білорусією (0:0), Вельсом (двічі – 1:1 і 0:0) і з Норвегією (0:0). Причому три із них домашні. Лобановський в своєму стилі коментував ці невдачі, як відносні, мовляв, футболісти грали добре, але що поробиш, коли не пощастило, бо м’яч круглий і поле для всіх суперників однакове. Зате, товариші і панове, погляньте на ТТД. Вони доволі високі! Вболівальники зі стажем тихенько собі посміхалися, так як добре пам’ятали, що побідне з точністю, як під копірку, вже відбувалося в 1975, 1987 і 1990 роках, коли невдачі спіткали колективи («Динамо» Київ і збірну СРСР) під керівництвом Метра. Тільки от тепер, на відміну від радянських часів, хвиля критики була ледь помітною. До такої міри всі поважали Лобановського, його тренерські здобутки, та й його вже немолоді роки. Підозрюю, що й заступники на самому верху знайшлися. Якби там не було, але збірна Україна при Лобановському показувала в цілому невиразний футбол і у результаті сильно відстала від Польщі, яка посіла перше місце в групі.

Тепер жереб був до нашої збірної невблаганний – суперником у плей-офф стала Німеччина! І тільки самі запеклі оптимісти вірили в загальну перемогу України. Дома, при бурхливій підтримці 86-тисячного «жовто-блакитного» вболівальницького океану (тоді всім на трибунах видали накидки кольорів національного прапору) наші ще неабияк пободалися з грандом світового футболу. Навіть вели після точного удару Зубова – 1:0. Але все ж 1:1 в підсумку, і мінімум надій на сприятливий сумарний результат. У Німеччині програли з тріском – 1:4. Причому Шевченко зробив рахунок більш-менш пристойним тільки на останній хвилині матчу. Хоча після такої розгромної поразки ніяких посипань голови попелом не було. Адже всі прекрасно розуміли, що Левицький, Лужний, Ващук, Головко, Несмачний, Шищенко, Зубов, Парфенов, Тимощук, Гусін, Скрипник, Шевченко, Воробей і Ребров по своєму загальнокомандному класі не дотягують до бундесмашини з такими «зірками», як от Канн, Циге, Лінке, Новотни, Шнайдер, Янкер, Баллак, Бірхофф… Збірна Німеччини на Мундіалі-2002, котрий вперше проводився в двох країнах – Кореї та Японії, тільки в фіналі поступиться Бразилії – 0:2. А українським симпатикам футболу тільки й залишалося, що вболівати за своїх більш майстровитих кривдників. Так що 14 листопада 2001 року не стало черговим чорним днем для української збірної. Та поразка була хоч і образливою, але все ж очікуваною.

05

 

Україна-Німеччина. З м’ячем один із лідерів нашої збірної, Андрій Воробей, який наносить удар по воротам Кана на фоні «жовто-блакитного» вболівальницького океану на трибунах.

 

 

 

 

Наступних плей-офф «довелося» чекати цілих вісім років, очі б мої їх не бачили. За цей час збірна України під керівництвом Буряка провалила відбір на Євро-2004, далеко відставши у відбірковій групі від майбутніх чемпіонів – греків, та завжди сильних іспанців. Потім був прихід Блохіна, його обіцянка вивести націоналку на чемпіонат світу-2006 з першого місця і незрівняне до цього щастя для великої держави, коли Олег Володимирович її виконав, впевнено випередивши у відборі діючого чемпіона континенту Грецію, Данію, Туреччину, Грузію, Албанію і Казахстан. Мало того, підопічні Блохіна не зупинилися на досягнутому, і вийшли на німецькому Мундіалі в четвертьфінал, де поступилися майбутнім переможцям змагань – італійцям. Українців зустрічали на Батьківщині, як справжніх героїв! І була впевненість, що це не остання звитяга цієї команди під керівництвом кращого футболіста Європи 1975 року. Але відбір на Євро-2008 збірна України відверто провалила. Хоча, знову ж таки, скептиків щодо виходу головної команди країни в фінальну стадію в компанії з діючим чемпіоном світу Італією, та фіналістом Мундіалю – Францією, вистачало. А тут ще й шотландці згадали про свою гордість і заграли, як ніколи. В підсумку всього четверте місце в групі. А в збірній Блохіна не тренерському містку змінив Михайличенко.

Під керівництвом Олексія Олександровича національна команда грала неначе й без лоску, але тим не менше видавала результат. Перед стартом відбірного турніру скептиків знову вистачало. Мовляв, куди нам, кволим і хворим, протистояти Англії і Хорватії! Тут би хоча б з більш слабкими суперниками не зганьбитися. І стартовий поєдинок відбору з білорусами неначе й підтверджував їх слова та побоювання всіх українських вболівальників. Перемога була здобута тільки на 90+4 хвилині, та й то після точного удару Шевченка з пенальті. А коли вдома після гостьової перемоги над казахами (3:1) розійшлися миром з Хорватією – 0:0, тільки лінивий не критикував невиразну обережну гру збірної з оглядкою на власні тили. Ось так ми і рухалися далі. Україна зі скрипом видавала результат, за що в команду летіло безліч критичних стріл. Михайличенко, як і водиться справжньому тренеру, приймав весь удар на себе, і вів своїх підопічних за собою до омріяної мети – пробитися на чемпіонат світу-2010 в Південній Африці. Тут потрібно зазначити, що не зважаючи на негативну оцінку роботи колишньої «зірки» київського «Динамо» і кращого гравця Радянського Союзу 1988 року, олімпійського чемпіона Сеула-88 Олексія Михайличенка, його підопічні програли всього одного разу – Англії на переповненому «Уемблі» — 1:2. По ходу матчу, так взагалі повинні були якщо не вигравати, то покидати поле непереможеними. Зате тих же англійців доволі несподівано у Дніпропетровську здолали при яскравій атакуючій грі – 1:0. То була перша українська вікторія над топ-командою світового рівня в офіційних турнірах. Перша, і поки що, остання.

Dimtris Salpingidis

Роковий гол Салпінгідіса.

 07

І сльозу розпачу Андрія Шевченка після гри. Він так і не зіграв вдруге на чемпіонатах світу.

 

 

 

 

Українські вболівальники мали надію, що вдруге нам вдасться здолати топовий колектив вже на чемпіонаті світу-2010. Залишалося тільки всього-нічого – обіграти Грецію. На цей раз в гостях був здобутий цілком сприятливий результат – 0:0. Хоча, знову ж таки, сама гра не вразила. Греки хотіли, але не могли. Наші могли, але були обережними. Тобто, грали у свою звичну гру, показуючи так звану «виїзну модель». Тільки от, щоб ця сама модель приносила у підсумку результат, потрібно вдома уміти атакувати. Тим більше, коли першими пропускаємо гол. Це Салпінгідіс на 31 хвилині постарався. Але, але, «увы и ах». Нажаль, як українці не старалися, все ж не змогли зламати міцні оборонні редути Греції. «Старий лис», німецький спеціаліст Отто Рехагель, який в футболі пройшов Крим і Рим, переграв свого менш досвідченого візаві в лиці Михайличенка. Після фінального свистка португальського арбітра Беркеренса багато хто із українських гравців не приховував своїх сліз. Це були сльози розпачу і образи самих на самих себе, що не змогли досягнути своєї мети, коли це було цілком до снаги зробити. Для багатьох «зірок» вітчизняного футболу був втрачений шанс проявити себе на світовій першості. Але все ж більшість виконавців того «призову» — Тимощук, П’ятов, Ротань, Гусєв, Шевчук, Ракіцький, Хачеріді, Девіч, Яромоленко – знову мають таку нагоду. До них приєдналися нові не менш кваліфіковані виконавці – Коноплянка, Кучер, Федецький, Безус, Степаненко, Селезньов, Зозуля… Під чуйним керівництвом Михайла Форменка ці гравці здатні написати нову сторінку в історії українського футболу. Впевнений, що не менш яскраву, ніж на чемпіонаті світу-2006 в Німеччині. І всі ми, вболівальники нашої збірної, будемо підтримувати своїх улюбленців та кумирів у їх зарубі з грізними французами. Так, перед стиковими матчами на чемпіонат світу-2014 в Бразилії знову вистачає скептиків щодо попадання туди наших козаків. Але тепер і оптимістів вистачає. І всі ми, незалежно від того, оптимістами ми являємося, чи скептиками, палко бажаємо, щоб 19 листопада 2013 року стало червоним святковим днем календаря в історії українського футболу. Вперед, Україно, до перемог!

 08

Надія всієї України – 2013. Хлопці, ми віримо в вас! Вперед, Україно, до перемог!

Вы можете оставить комментарий.

Оставить комментарий